четвер, 22 травня 2014 р.

Київ. Весна.

Коли на моє місто опускається така беззастережна весна, щороку я думаю про подорожі в часі і літературу, причому про два ці поняття…в сукупності.

У дитинстві, пам’ятаєте, всі один одного питали:  «Якби ти міг перенестися машиною часу в минуле, то в який період і куди?». Фантазія тоді працювала явно краще ніж зараз, і в залежності від моменту, коли ти чув це цікаве запитання, придумувалися різні відповіді. То після перегляду кіно про Єгипет – і хотілося подивитися на таємниці будівництва пірамід, а то потрапити в часи Робін Гуда – щоб дізнатися, чи він таки існував…

Якщо б мене запитали про це зараз, я б відповіла, що найбільше хочу побачити Київ кінця 50-х – початку 60-х років. Саме в цей час, в розпал травня, коли цвітуть і «символічні» каштани, і яблуні в саду біля кіностудії О.Довженка, і бузок по затишним київським дворикам (яких залишилося так мало!). Не варто ідеалізувати 60-ті, всі ми знаємо, що відлига відлигою, а коїлися тоді чимало погано, але водночас – який розквіт культури.

Найцікавіший період українського кіно – осмислення внеску Довженка, творчих пошуків його учнів, поява «Тіней забутих предків». Запеклі дискусії в Спілці письменників і просто в молодих літературних колах, де в той час блискавично запалювалися зірки Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча. Та власне, всіх тих молодих поетів, які зараз вже стали справжніми класиками... В уявленні сьогоднішніх школярів – такими сивочолими і поважними. А тоді – це жінки із пишними хімзавивками, а чоловіки – з густими чубами. Які жили у гуртожитках, мріяли опублікувати хоча б один вірш в «Літературній Україні», що вже й казати про – власну збірку! Сміливі акції шістдесятників, театральні експерименти, що збурювали уми… А ще перша поява «Тореадорів з Васюківки» мого улюбленого дитячого письменника Всеволода Нестайка, спочатку у формі повісті...

З його книжок про київських школярів чудово відчувається атмосфера Києва цих років, маленьких квартир, де живуть хороші, але непосидючі діти, які ночами можуть – повз втомлених батьків, що рано лягають спати, - вибратися на своєрідні «квести» по Київським пагорбам. Про двори і магазинчики, затишні парки, метро – як дивовижу, автомобіль – як найбільшу матеріальну мрію, кінотеатри, похід до яких дарує стільки радісних емоцій.

Київ тих часів можна виразно побачити з надзвичайного есе Миколи Вінграновського «Рік з Довженком», з щоденників Олеся Гончара, між рядками десятків поезій…Фотографії Києва того часу захоплюють: деякі місця, площі та перехрестя, ледь можна впізнати. Тоді Київ справді був зеленим містом, таким, що тоне у зелені, в якому ще так багато низеньких будиночків, а багатоповерхівки – хрущовки тільки набирають обертів... Тоді Київ вірив у світле майбутнє, хай навіть і утопічне, тоді він розквітав…І не тільки у травні. Тоді враз з’явилося стільки людей, що зараз для нас – духовні авторитети.
Ні, я люблю своє місто і тепер, адже я знаю його саме таким. Любові не меншає з появою кожної нелогічної надсучасної будівлі – вигляд будь-якого міста змінюється, це треба просто прийняти. Проте останніми місяцями публіцисти, блогери і просто любителі писати в соціальних мережах розмірковують ще от про який аспект: чи зможе Київ бути таким же затишним і гостинним після цієї страшної зими а й усіх переживань весни?

Безперечно, події в центрі міста назавжди залишаться у пам’яті. Йдучи у Національний художній музей чи спускаючись повз Жовтневий палац – думки киян будуть з тими, хто тут…зупинився. 

Так, Київ тепер – інакший. Йому додалося характеру і досвіду, він став сильнішим. Він тепер за масштабом пережитого ще більше відповідає своєму давньому віку і водночас…лишається молодим. Події революції 2013-2014 років докорінно змінили Київ так само, як вони змінили українців, і я переконана, що попри все, ці зміни – на краще.